Капітан львівської “Галичанки” святкує день народження

18 січня 2018 року свій 22-й день народження відзначає капітан львівської “Галичанки”, гравчиня збірної команди України Наталія Савчин. Наталка – одна з найкращих гандболісток України, неодноразова чемпіонка України, володарка Кубків та Суперкубків України, учасниця найпрестижніших європейських змагань – як у лавах “Галичанки”, так і в складі національної збірної команди України.

Сьогодні Наталка – успішна спортсменка, але був момент, коли хотіла покинути гандбол. Отож, у свій день народження капітан львів’янок розповіла не тільки про святкові подарунки, але значно більше. І навіть зізналася, кому належить її серце

 

– Я почала займатись гандболом з восьми років, – згадує капітан. –  На секцію привів тато. Тоді я паралельно ходила на танці, співала в хорі та плела бісером. А ще бачила себе у баскетболі, волейболі, плаванні та настільному тенісі (сміється).

– Однак стала гандболісткою…

– Я родом з невеликого міста Городенка Івано-Франківської обл. Там у місцевій ДЮСШ не було великого вибору секцій. Та й мої батьки були гандболістами, тож пішла їх стопами. Мама була воротарем, тато правим півсереднім – обидва мали 2-ий дорослий розряд, їздили на змагання по Україні.

– А в тобі поєдналися гандбольні гени і ти досягнула ще більшого – майстер спорту і їздиш на змагання по цілому світу…

– Світ я таки побачила, то правда. Норвегія, де у вересні 2017 року  я змагалася разом зі збірною у відборі до чемпіонату Європи, стала, здається, 20-ою країною, у якій я побувала. Та, незважаючи на всі чудові країни і міста, які  бачила, Україну і Львів, який вже став рідним, не проміняю ні на що.

А татові й мамі я вдячна не лише за гандбольні гени. Батьки мене підтримують незалежно від результатів матчів.  А ще мені подобається, що вони не критикують гру, бо для цього є тренер, та й ми самі зауважуємо свої помилки. І що найважливіше – були ситуації, коли я хотіла покинути гандбол, і саме тато з мамою відмовили мене від того.

– Отакої! А чому хотіла покинути гандбол?

– Бувало, що розривалась між гандболом і навчанням, нічого не встигала. Стільки бігала: тренування-пари-тренування – і так щодня. А ще й траплялися непорозуміння з тренером. Або після поразки у важливому матчі опускалися руки.   Тому  інколи  виникала думка залишити гандбол або навчання, щоб жити стало легше. Але я розуміла, що легше – не значить краще! Тому коли було важко – після болісних поразок чи безсонних ночей над курсовою – терпіла. В такі моменти мене підтримували батьки, тренери, дівчатка з команди. Я дякую Богу, за те, що мене оточують такі хороші люди. А ще відкрию секрет, що добре допомагали книги, фільми, розслабляюча музика і шоколад. Я рада, що залишилась у грі.

– Це  твоє доросле життя, а давай повернемось у дитинство і згадаймо перші кроки у гандболі.

– У дитинство? З задоволенням! Тренуватися розпочала в городенківській ДЮСШ в Алімана Богдана Романовича.  Гандбол одразу сподобався, бо тренер вмів зацікавити рухливими іграми, різними вправами і бальоном.

– Вибач, чим?

– (сміється)….бальоном, тобто м’ячем – це сленг. Я продовжу… П’ять років грала за городенківську ДЮСШ. За той час у мене більше сорока медалей, близько п’ятдесяти грамот і десяток кубків «кращого гравця». На одному з таких турнірів нашу команду запримітив Василь Миколайович Козар та запросив мене, Лесю Смолінг і Тамару Смбатян у свою юнацьку команду до Львівського училища фізичної культури. Ось так я у дванадцять років опинилася у чужому ще тоді для мене місті. Та невдовзі воно стало другим рідним завдяки опіці тренера і вихователів у гуртожитку училища, які любили нас як рідних дітей. Те саме і вчителі – з розумінням ставились до наших виїздів на змагання і завжди допомагали надолужити пропущений матеріал. Це мені також було важливим, бо я і вчитися хотіла, а не лише у гандбол грати. Училище закінчила з золотою медаллю.

– А після закінчення ЛУФК вже й до «Галичанки» потрапила, яку тоді також очолював Василь Миколайович…

– І не лише до «Галичанки»…. Також граю за гандбольну команду Львівської політехніки, адже навчалася там   в Інституті хімії та хімічних технологій, закінчила у 2017 році (до слова, у Наталки – диплом з відзнакою – прим.автора), але ще півтора року можу виступати за цей ВНЗ. Грала й за студентську збірну команду України, у складі якої була чемпіонкою Європи серед студентів та 7-ою лауреаткою Всесвітньої студентської універсіади.

– Два роки тому на моє запитання щодо особистого життя Ти відповіла, що “гандбол та навчання відбирають дуже багато часу, тому його не вистачає на серйозні стосунки. От закінчу  4 курс і тоді про це подумаю”.  Політех ти закінчила, а чи дотримала свого слова й подбала про особисте ?

– Дотримала (сміється). Моє серце  зайняте, та обранець, на жаль, не з України.

– А  познайомиш нас зі своїм коханим…

– Мій хлопець трохи пов’язаний зі спортом і не дивно, що саме з гандболом. Не ображайтеся, але більше я не розповім, особисте має залишатися особистим. 

– Наталю, як святкуватимеш? Та які подарунки отримала сьогодні?

– Буду святкувати в суботу з найближчими друзями, оскільки завтра тренування. Команда подарувала квіти та щипці для вирівнювання волосся, а рідні –    хрестик з ланцюжком із монастиря, браслет, сережки та  перстень. Всім щиро дякую за привітання.


Коли у капітана день народження, то і тренування святкове

Підготувала Наталія Васьо