Новенька гандболістка “Галичанки” святкує день народження

Уродинниця львівської «Галичанки» – дівчина неординарна й талановита, зрештою, як і всі гандболістки команди.  Її портрет прикрашав білборди міста. Вона пише вірші і колись стане відомою журналісткою. А сьогодні їй виповнилося дев’ятнадцять, і ми хочемо привітати гравчиню та розповісти вам про неї.

Знайомтеся – права крайня гравчиня «Галичанки» Діана Колодійчак, яка  поповнила лави команди у новому сезоні 2017/2018 років.

Мама Діани колись займалася волейболом, але зрештою обрала навчання – філологію (українська мова та література) та отримала червоний диплом.

Батько закінчив Київське військове училище, перебуваючи в якому виступав у різних видах спорту: легка атлетика, боротьба, багатоборство. Захистив звання майстра спорту з багатоборства.

Окрім філологічного фаху, мама Діани також  військова. Батько – майор, мати – старший солдат. Отож, Діанка народилася у сім’ї військових 19 лютого 1999 року в Запоріжжі.

Зрозуміло, що у такій військово-спортивній сім’ї дівчинку змалку привчали до спорту. Але й сама Діана в дитинстві була дуже активною, тому вже з малого віку  хотіла займатись чимось цікавим і рухливим.

Спочатку в 5 років потрапила на спортивні танці.  Успішно протанцювала чотири роки.

Потім вирішила перевірити свій хист до бойових мистецтв і пішла  на секцію карате та кікбоксингу. До слова, зараз дівчина жартує, що якщо знадобиться, то спокійно зможе постояти за себе. Тоді лише за рік занять  вдалося чимало – отримала зелений пояс з карате ( а він, як правило, каже Діана, «досягається мінімум за 2-3 роки»), а з кікбоксингу  стала чемпіонкою області та бронзовою призеркою чемпіонату України. Тато дуже радів успіхам доньки, мама теж, але все-таки вважала, що цей спорт не для дівчат. Перед своїм першим ювілеєм –  десятиліттям, Діана травмувалася, а коли відновилася, батьки були проти її повернення в цей спорт.

У шостому класі потрапила до шкільної волейбольної секції. Не дивно, що мама Діани дуже хотіла бачити доньку саме волейболісткою. Але на першому ж тренуванні дівчина травмувалася і бажання займатися одразу пропало.

Однокласниця Діани ходила на гандбол і за компанію запросила й подругу на тренування. «І вже  на першому ж тренуванні я закохалась у цю швидку, сильну гру. – згадує Діана. –  Згодом моя перша тренерка Тереза Д’єрдієвна Ткаліч запропонувала перейти до спортивної школи, там ми поєднували навчання і тренування.

Я намагалась встигати усюди – і в спорті, і в навчанні  Щодо спорту –  виступала у багатьох змаганнях: чемпіонатах Дитячої ліги (в якій виступала до 11 класу включно), Вищої ліги ( в 11 класі паралельно з Дитячою лігою). Одним з перших визначних трофеїв для мене був Кубок Турчиної, він досі стоїть в моїй спортивній школі. А у навчанні до самісінького 11 класу  брала участь в різних олімпіадах районного та обласного рівнів – з хімії, фізики, правознавства, історії, географії і моєї улюбленої української мови та літератури».

Окрім цього юна гандболістка писала твори, вірші, пробувала себе в журналістиці. Один із її віршів посів друге місце в мистецькому конкурсі обласного рівня. Дівчину нагороджували в мерії, друкували вірші в газеті і навіть в центрі міста розмістили її портрет з цитатою з одного вірша.

“Єднає нас соборна мати –

Країна, що одна на всіх,

Як ненька, буде нас вітати, І

буде нам, як оберіг!”

Після закінчення школи Діана мріяла потрапити до Львова.

Діана: «Надзвичайно люблю це місто. Ще змалку, коли приїздила до Львова чи то до родичів, чи то на змагання, мала бажання вчитися та жити тут. Також дуже хотіла розвиватися далі у спорті, потрапити саме до «Галичанки». Багато років слідкувала за успіхами цієї команди, вболівала. До речі, після 10 класу я була на зборах в Городенці з дівчатами 1999-2000р.н. у Василя Козара і Віталія Надича. Василь Козар побачив в мені велике бажання та перспективу, але я приїхала запізно (збори були в серпні, а подача документів до львівського училища фізичної культури – у травні). Тому, на жаль, з училищем не склалося.

Але я вирішила не відступати й таки потрапила до Львова –  після 11 класу вступила до Львівського державного університету фізичної культури ім. І.Боберського на реабілітолога».

– Так розумію, ти невипадково обрала спеціальність реабілітолога?

– Так. Адже, на жаль, наш вид спорту дуже травматичний (і не лише наш вид).  Тому я дуже хочу допомагати спортсменам у разі травм повертатися до своєї улюбленої справи.

– Отож, мрія про навчання у Львові здійснилася. А як досягла спортивної мети і потрапила до «Галичанки».

– Думка про «Галичанку» не покидала мене ні на мить.  Коли вступила до університету, сама прийшла до «галичанок»  на тренування. Мій перший рік у Львові був дуже важким: нове місто, яке я зовсім не знаю, нові люди, нова атмосфера. До того ж сумістити навчання і тренування теж було нелегко. Згодом звикла до такого режиму, дворазових тренувань. Отож, рік відтренувалася з дівчатами, а на другий рік мене прийняли до команди.  Всі мої старання були помічені нашою тренеркою Тетяною Володимирівною Штефан, дуже вдячна їй за таку можливість.

А ще у свій день народження хочу вклонитися своїм найріднішим. Увесь цей час батьки підтримували мене. А зараз слідкують за усіма новинами команди, дивляться кожну нашу гру, радіють перемозі. З року в рік вони разом зі мною  все більше і більше фанатіють від гандболу.

– «Галичаночки» надзвичайно щирі й хороші, вони – одна сім’я, тож я не сумніваюся, що ти подружилася вже із усіма. Але із ким заприятелювала найбільше?

– Найміцніше здружилася із воротаркою Вікою Салтанюк. Ми  однолітки, разом живемо, маємо спільні інтереси (любимо дивитись разом фільми, серіали, готувати  удвох). Взагалі  спілкуюся з усіма, але найбільше з ровесницями. Дуже люблю свою нову команду і щаслива, що свій 19-й день народження зустріла саме з ними.

Підготувала Наталія Васьо